Січові стрільці

Січові стрільці - військова формація, яка була створена у Києві в листопаді 1917 року й проіснувала у складі армій Української Народної Республіки та Української Держави до грудня 1919 року. Аби відрізнити вояків цього формування від галицьких УСС, їх називали Січовими Стрільцями, іноді з додатком «київські».

До складу цього підрозділу увійшли колишні українські військовополонені, які воювали у складі Легіону УСС та австрійської армії й потрапили у полон до росіян у 1915—1917 роках. Після Лютневої революції 1917 року у Росії їх було звільнено із таборів для військовополонених. Більшість засновників Січових Стрільців були колишніми вояками Легіону Українських Січових Стрільців.
Наказ про створення Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців було видано 12 листопада 1917 року. Цей курінь став, урешті, першим національним підрозділом Армії УНР. Утвердження куреня як найбоєздатнішої частини Армії УНР нерозривно пов’язане з діяльністю на посту його командира полковника Євгена Коновальця, який очолив підрозділ у першій декаді січня 1918 року. Євген Коновалець реорганізував курінь, застосувавши при цьому ідейні  та організаційні засади Легіону УСС. Водночас, бажаючи підкреслити загальноукраїнський, а не суто регіональний характер підрозділу, полковник наполіг на офіційній зміні його назви на 1-й курінь Січових Стрільців. Тоді ж до складу куреня були включені й наддніпрянці.

У грудні 1917 - лютому 1918 років курінь активно брав участь у боях першої Російсько-української війни. Січові Стрільці діяли проти більшовицьких загарбників на Лівобережжі, а також були активно задіяні до придушення більшовицького заколоту в Києві у другій половині січня 1918 року. Чисельність цього підрозділу на той час становила близько 700 стрільців. Після повернення на початку березня 1918 року до Києва за куренем було закріплено символічний статус гвардії Армії УНР. Після мобілізації та поповнення куреня особовим складом підрозділ було перетворено на 1-й полк Січових Стрільців, чисельність якого на середину квітня 1918 року сягала 3 тисячі стрільців. На той момент близько 75% складу полку походило із західноукраїнських земель. Командир полку Євген Коновалець та начальник штабу Андрій Мельник отримали звання полковників. І на той час полк Січових Стрільців був переважно задіяний для охорони українських державних інституцій, а також для підтримки правопорядку в Києві та околицях.  

Ситуація підрозділу змінилася після гетьманського перевороту, коли було усунуто від влади Українську Центральну Раду. Полк був заблокований у казармах союзними гетьману Павлу Скоропадському німецькими військами. Не бажаючи доводити справу до збройного конфлікту, гетьман 29 квітня 1918 року особисто запропонував Євгенові Коновальцю разом із полком присягнути на вірність і продовжити службу в армії Української Держави. На своїй нараді Січові Стрільці вирішили відмовитися від цієї пропозиції і розформувати полк. І після того як німецькі війська зняли блокаду стрілецьких казарм, 1 травня 1918 року полк склав зброю. Частина стрільців повернулася додому, в Галичину, а інші залишилися у Києві або ж , виїхавши з міста, приєдналися до селянських повстанських загонів. А приблизно третину особового складу колишнього полку було переведено до 2-го полку Запорозького корпусу. Серед частини Січових Стрільців також виникла ідея організовано перейти на службу до Легіону УСС, який саме у той час перебував на півдні України. Однак тогочасне командування Легіону не підтримало таку ідею.

 

Наприкінці травня 1918 року Євгена Коновальця було обрано головою Головної ради галицьких, буковинських та угорських українців. А 23 серпня 1918 року гетьман видав наказ про створення в Білій Церкві Окремого загону Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. Проти формування загону виступило проросійське оточення Павла Скоропадського. Бажаючи завадити планам відновлення підрозділу Січових Стрільців, воно інспірувало арешт полковника Коновальця та близько 30 стрільців. Це

сталося 6 вересня 1918 року у штабі загону, що тимчасово діяв у Києві. Але після нетривалого утримання під вартою всіх звільнили, і командир загону разом із іншими галичанами виїхав до Білої Церкви. Станом на початок листопада 1918 року Окремий загін Січових Стрільців уже нараховував 1187 стрільців та 59 старшин.

Працюючи над відновленням боєздатності свого підрозділу, Євген Коновалець водночас налагодив таємні контакти з лідерами блоку опозиційних щодо гетьмана сил — Українським національним союзом. Лідери союзу почали схиляти полковника Коновальця до участі в антигетьманському повстанні. Остаточну згоду підтримати повстання він дав 14 листопада 1918 року, після того як Павло Скоропадський офіційно проголосив про намір укласти федеративну угоду між Українською Державою та антибільшовицькими військово-політичними силами Росії. Тож у ніч на 16 листопада 1918 року у Білій Церкві почалося повстання проти влади гетьмана. Значним успіхом Січових Стрільців стала переможна битва під Мотовилівкою, що відбулася 18 листопада 1918 року і внаслідок якої було відкрито шлях на Київ. Уже в ході повстання Окремий загін Січових Стрільців було реорганізовано в I-шу дивізію Січових Стрільців. А 3 грудня 1918 року дивізія увійшла разом із Чорноморською і Дніпровською дивізіями до  складу новоствореного Осадного Корпусу. Загальна чисельність корпусу становила близько 50 тисяч вояків. 15 грудня 1918 року сили Осадного Корпусу вступили до Києва. А вже у другій декаді січня 1919 року Євген Коновалець виступив одним із організаторів запрошення до Києва політиків ЗУНР, які згодом підписали Акт Злуки двох українських держав.
На початку 1919 року підрозділи Осадного Корпусу були задіяні в боях проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні. Наприкінці січня 1919 року штаб корпусу, перейменованого в корпус Січових Стрільців, забезпечував організацію оборони Києва, евакуацію державних інституцій та мешканців. Останні підрозділи Січових Стрільців залишили столицю 5 лютого 1919 року. А 15 травня 1919 року корпус Січових Стрільців, що залишався найбоєздатнішою частиною армії УНР, було реорганізовано в групу Січових Стрільців.
Упродовж травня-липня 1919 року Січові Стрільці майже безперервно брали участь у боях проти більшовиків. Окремі їхні підрозділи перейшли в Галичину, де в складі Галицької Армії воювали проти поляків. А у жовтні—листопаді 1919 року Січові Стрільці вели бойові дії проти частин російської Добровольчої армії генерала Антона Денікіна.
Після того як уряд УНР оголосив про перехід до партизанської форми боротьби, 6 грудня 1919 року Стрілецька Рада вирішила розформувати та демобілізувати групу Січових Стрільців. Але особисто для Євгена Коновальця та його найближчого оточення це рішення не означало припинення Визвольних змагань. Всього лише через півроку виникла Українська Військова Організація, яка продовжила боротьбу за українську незалежність, але вже підпільними методами.