АФЕКТИВНІ ДІТИ

АФЕКТИВНІ ДІТИ (англ. affective children) — діти, у яких через постійне незадоволення будь-яких істотних для них потреб виникають і стають досить стійкими важкі емоційні переживання і пов'язані з ними форми поведінки (див. фрустрація).

Характеристика афективних дітей залежить від змісту незадоволеної потреби та її співвідношення з іншими потребами дитини та всією її особистістю.

1. Одні діти, намагаючись зберегти звичну самооцінку, відкидають неуспіх, що спіткав їх: причину його виникнення вони приписують не залежним від них обставинам, звинувачуючи при цьому оточуючих, і не тільки не знижують, але можуть навіть підвищувати свій рівень домагань. У таких дітей спостерігаються прояви бравади, зарозумілості, фрондування, агресивна поведінка, надмірне прагнення самоствердження, негативізму.

2. Інші діти, навпаки, прагнуть досягти успіху з допомогою постановки легших, свідомо досяжних їм цілей. Ці діти характеризуються невпевненістю у собі, страхом розчарування у своїх можливостях. Вони відрізняються підвищеною уразливістю, підозрілістю, вразливістю тощо.

Тривале збереження афективних переживань та афективних форм поведінки призводить до того, що останні закріплюються та стають відносно стійкими рисами характеру. Правильне з педагогічної точки зору дозвіл внутрішнього конфлікту передбачає приведення у відповідність самооцінки дитини та рівня домагань дитини з її реальними здібностями. Досвід педагогічної роботи з афективними дітьми показує, що й педагогічне втручання здійснено своєчасно, воно попереджає розвиток в дітей віком афективних форм поведінки. В іншому випадку навіть зняття афективних переживань не знищує форм поведінки, що закріпилися, і потрібна тривала робота з перевиховання дітей.

Див. АФЕКТ НЕАДЕКВАТНОСТІ

АФЕКТ НЕАДЕКВАТНОСТІ

Афект неадекватності — стійке негативне переживання, викликане нездатністю досягти успіху у будь-якій діяльності. Для афекту неадекватності характерне ігнорування невдач, спроби незграбного самовиправдання чи дискредитація цілей діяльності.

АФЕКТ НЕАДЕКВАТНОСТІ - стійке заперечення, емоційний стан, що виникає у зв'язку з неуспіхом у діяльності, що характеризується або ігноруванням самого факту неуспіху, або небажанням визнати себе його винуватцем.

Афект неадекватності виникає в умовах, коли суб'єкт має потребу зберегти неправильно сформовані у нього завищену самооцінку і завищений рівень домагань. Афект неадекватності - це ніби захисна реакція, що дозволяє вийти з конфлікту ціною порушення адекватного ставлення до дійсності: індивід зберігає підвищений рівень домагань і підвищену самооцінку, уникаючи при цьому усвідомлення своєї неспроможності, причиною неуспіху, відкидаючи сумніви щодо своїх здібностей.

Афект неадекватності часто обмежується однією будь-якою. областю домагань людини, але може мати й більш генералізований характер, захоплюючи особистість людини загалом. Діти у стані афекту неадекватності характеризуються уразливістю, недовірливістю, підозрілістю, агресивною поведінкою та негативізмом. Тривале перебування дитини на стані афекту неадекватності призводить до формування відповідних характеристик характеру. Наявність стійкого афекту неадекватності у дорослої людини може визначити особливості його особистості.

Див Афективні діти

Метод Сократа

Метод Сократа або сократівський метод або сократівські процедури - також відомий як метод Еленха, еленктичний метод або сократівські дебати.

Метод Сократа — це форма кооперативного аргументованого діалогу між особами, що базується на постановці запитань й відповідях на них для стимулювання критичного мислення та виловлювання ідей й основних передумов.   

Сократівський метод — це метод усунення гіпотез, у якому кращі гіпотези знаходять шляхом постійного виявлення й усунення тих, які призводять до протиріч.

Сократівський метод шукає загальні загальноприйняті істини, які формують переконання, і ретельно вивчає їх, щоб визначити їх узгодженість з іншими переконаннями. Основна форма — це серія питань, сформульованих як тести на логіку та факти, спрямованих на те аби допомогти людині чи групі відкрити свої переконання щодо певної теми, вивчити визначення та охарактеризувати загальні характеристики, спільні для різних конкретних випадків.

Теория запретов Голдингов

Согласно теории Голдингов, существует 12 сценарных запретов. Каждый из них можно определить по форме, содержанию, и каждый влияет на поведение и на жизнь человека, который носит в себе эти сценарные запреты. Которые, к сожалению, влияют на людей далеко не позитивным образом.

Теория психологических запретов была впервые представлена американскими психотерапевтами Мэри и Робертом Голдингами, которые еще в 60-70х годах 20-го века проводили исследования жизненных сценариев своих клиентов и в результате вывели 12 психологических запретов, с которыми они работали.

Гулдинги продолжили идеи Эрика Берна о жизненном сценарии. Они акцентируют внимание на деструктивных предписаниях, с которыми дети соглашаются в процессе воспитания. Послания воспринимаются через жесты, мимику, интонацию и действия окружающих. Они прочно укореняются в подсознании и составляют основу жизненного плана человека. 

Гулдинги считают, что во взрослом возрасте люди неосознанно принимают решения на основе деструктивных предписаний. Например, в детстве родители запрещали ребенку совершать обычные поступки — лазать по деревьям, играть на ступеньках или кататься на роликах. Во взрослом возрасте такому человеку может быть сложно принимать решения — он не верит, что может поступить правильно без чужих советов.

Многие люди живут по определенному шаблону, сформированному из-за запретов в детстве, и уже во взрослой жизни не могут позволить себе делать многие вещи.

Психологические запреты - это форма, которая передается на бессознательном уровне от родителя к ребенку.

Деменція

Деменція — це синдром, який впливає на роботу мозку. Основними його симптомами є проблеми з пам’яттю, мисленням, мовленням і виконанням повсякденних завдань. Також у людей з деменцією бувають зміни емоційного стану, сприйняття і поведінки.

Деме́нція (лат. dementia — безумство) — синдром стійкого порушення когнітивних функцій внаслідок органічного ураження мозку.

Деменція — це синдром, що характеризується стійким зниженням пізнавальної діяльності, повною або частковою втратою пам’яті та раніше набутих навичок. У народі носить назву «старечий маразм», проте часом він вражає не лише старих людей.

Деменція — це не конкретне захворювання, а скоріше синдром, викликаний різними порушеннями, що вражають мозок. Найпоширенішою причиною деменції є хвороба Альцгеймера, на яку припадає 60-80% випадків. Інші причини включають судинну деменцію, деменцію з тільцями Леві, лобно-скроневу деменцію та інші менш поширені захворювання.

Деменція може розвиватися у людини роками й навіть десятиліттями до появи перших симптомів.

Прогресування деменції поділяють на три умовні стадії:

• рання (м’яка) стадія;
• середня (помірна) стадія;
• пізня (важка) стадія.

Ці етапи — лише орієнтир, тож такий поділ є доволі умовним. Варто розуміти, що кожна людина індивідуальна, а значить і деменція може мати різні прояви. Це, зокрема, залежить і від тих недуг, які спричинили цей синдром.

Важливим також є те, що деменція — це не лише ментальне порушення. Адже синдром вражає мозок, який відповідає за весь організм: спочатку порушуються когнітивні функції, а розвиток хвороби впливає і на фізичні функції організму.