Евфонія (милозвучність) – це уникання складного для вимови нагромадження звуків. Милозвучності української мови сприяє чергування окремих голосних і приголосних звуків, спрощення в групах приголосних, рухливе інтонування та наголошування, використання паралельних форм слів тощо.
Однією з позитивних і, водночас, визначальних ознак мовлення є його евфонія, милозвучність (грец. eophonia, від eu — добре і phone — звук). Ця якість мовлення досягається певними мовними засобами, переважно лексичними і фонетичними. Винятково важливими й прямими елементами мовленнєвої евфонії є евфемізми — слова чи сполучення слів, якими замінюють точні назви з негативним, непристойним чи неприємним емоційним забарвленням, напр.: нерозумний замість дурний; акція замість убивство; вона у делікатному стані, не сама, готується стати матір'ю замість звичного вона вагітна; хірургічне втручання замість операція; не вигадуйте, не кажіть неправду замість не брешіть тощо.
Евфонія мовлення найчастіше створюється такими виражальними мовними засобами, мовними одиницями:
— певними словами й сполученнями слів, стилістично вдалою для деяких мовленнєвих ситуацій структурою речень, котрими гармонійно відтворюється позитивний мовно-почуттєвий стан людини;
— стилістично вдалим використанням певних фонетико-звукових ресурсів мови, якими може створюватись мелодійність звучання, образність висловлюваного.
Треба розрізняти евфонію (милозвучність) мови і евфонію (милозвучність) мовлення. Евфонія мови — це тільки своєрідна матеріально-фонетична, лексична, фразеологічна, граматична й стилістична можливість, здатність мови, тобто природна милозвучність її різнотипних одиниць. Евфонія мовлення — це конкретне милозвучне використання наявних у мові засобів, її одиниць — від фонетичних до синтаксичних.
Одним із засобів евфонічного мовлення слугують такі різновиди звукових повторів, як асонанс, алітерація, анафора, епіфора тощо, ритм і взагалі ритмомелодика.
Найчастіше милозвучність мовлення створюється на фонемному й фонемно-морфемному рівнях, добором стилістично зручного для вимови службового слова, певної фонеми (звука) в складі слова або афікса — префікса, суфікса чи закінчення: в — у — у в — уві — ві, від — од, з — зі — із, б — би, і — й, ж — же, -ся — -сь, -ти — ть, хоч — хоча, ще — іще та ін. Напр.: в очах — у полі; — у (ві-, уві-) сні; він увійшов — вона ввійшла; він відпочив (одпочив) — вона відпочила; І тихо, як із далини, із спогадів... оповідала вона про життя своє (А. Головко); писала б — писав би; він іде (пор. він йде — складно для вимови, немилозвучно) — вона йде; дружні та інтимні стосунки, а не дружні і інтимні; підіймалися вгору — підіймались угору; працювати вранці — працювать уранці; будемо — будем; він іще в хаті (іще — відтінок розмовності, фольклорності) — вона ще в хаті; синові — сину; по-юнацькому — по-юнацьки; розмовляю по-українськи — ...по-українському; на тому боці — на тім боці.
Евфонії (милозвучності) також сприяють:
— спрощення в групах приголосних: тиждень тижня, вісті — вісник, радість — радісний, волость волосний;
— вставлення голосного між приголосними (вікно вікон, весни весен) чи приголосного між голосними (павук, героїка: геро[й]іка), пор. рос. паук, героїка);
— додавання голосного на початку окремих слів: іржа, імла, вухо, вулиця;
— зникнення початкової фонеми: голка, гра, Гнат;
— вставлення між приголосними голосного звука з метою усунення збігу приголосних: огнь (церковнослов'янське й давньоукраїнське) і вогонь (сучасне);
— явище дисиміляції (розподібнення) хто із кто: з двох проривних кат сформувалося звукосполучення з фрикативного і проривного, що полегшило вимову цього слова.
Милозвучності української мови сприяє чергування окремих голосних і приголосних звуків, спрощення в групах приголосних, рухливе інтонування та наголошування, використання паралельних форм слів тощо.
Основу евфонічного мовлення становить властива йому своєрідна фонетична сутність, нормативна і стилістично вмотивована вимова окремого звука і найрізноманітніших поєднань звуків, дотримання орфоепічних, інтонаційних та інших норм. Внаслідок щонайбільшої орієнтації на дотримання ознак евфонічності мовлення створюються художні тексти, особливо поетичні. Евфемізми є також досить важливою ознакою деяких жанрів мовлення публіцистичного, саме тих його текстів, яким властива підвищена емоційність, створювана актуальністю змісту і мовними засобами образності — тропами, синонімікою, виразною мелодійністю, іншими засобами мовленнєвої естетики.
Отже, евфонія мовлення — одна з бажаних ознак мовлення в межах усіх стилів мови, але найбільше стилістична досконалість у використанні евфонізмів виявляється у мовленні художньому.
